На лисий пагорб всіх нас привели.
Ми кістяки побачили в повітрі,
Позаду руки зв'язані були.
Їх рід стрибав і танцював у вітрі.

Вітанням був від них слабкий привіт,
Як ми постали поміж їх юрбою.
Волосся вмить змочив холодний піт,
Коли нас кат вперед штовхнув ногою.

Ми впали в порожнечу. Із ривком
Хребці зламались-тріснули у шиї,
Нас поступово огорнуло сном,
Майнули по мотузці в довгі мрії.

Роками на сторожі були в снах.
Їв смуток нас в повітрянім покої.
Ми прокидались в дощових ночах,
Коли віталися на мертвій мові.

Ставали лисими, за роком рік.
Насилу білі пасма проростали.
Відвисли щелепи, немов в старих,
Що вже удень від втоми позіхали.

Та мізки в бурях юними були.
Ми на мотузці вели свій танок.
І замість квітів на чолі несли
Смолу від шибениці, як вінок.

Нас бурими поволі час робив.
З мотузки одяг – нагорода нам.
Стихали ми, коли мороз нічний
На голові намотував тюрбан.

Ми бачили, як в березні зростали
Брунатні локони Земного Бога.
Весняні бурі та вітри кружляли.
Помостом вились трави, коли змога.

Вкривали схили невеличкі плуги,
Широке літо землі об'їжджало.
Нам ароматом повнилися груди,
Коли у золоті поля дрімали.

Ми порчу сіяли. У зернах – чернь,
А літня ніч холодною була.
Як ліс сосновий кропива росла.
Вставали із полів до терну терн.

Ми бачили, як села спорожніли.
Йшли ящики, хитаючись, повз нас.
Земля хапала їх відкритим зівом,
Розмелюючи щелепами враз.

Ми бачили – чума, де лісу край,
Стояла в рясі із роздутим пахом.
Ночами смерть збирала свій врожай,
Косила землі страхітливим змахом.

У липні танцювали ми вночі,
Коли у жорна йшов ланцюг гробів.
Виходив місяць золотий у мжі,
Стелилась лугом тінь танцівників.

Минулося. Від часу і штормів
Старим і сивим я давно вже став.
Росою вмиті черепи братів
У бур'яні, їх вітер розкидав.

Мотузки всі порожні та гнилі.
Чи шибениця дасть нові плоди?
В яру біліє череп на землі,
Чий рот відкритий сповнено води.

Як же самотньо одному в зорі.
У холоді я мерзну, як дитя.
Липневий жар у скроню б'є мені.
О, рвуть вітри мотузку, що моя.

Як час іде. Як бліднуть день та ніч.
Живе у сивих бровах скорбна осінь,
І завжди чую змахи крил та клич
Тих галок, що в'ють гнізда у волоссі.