Вічно вдивляючись у небосхил, чи бачиш ти промені Сонця,
Чи може лиш темрява чорна спрямувала у очі свій блиск?
Вітер, що з півночі дме, чим він гірший, за півдня примари потворні,
Що, чорні розкинувши крила, затьмарили сонячний диск?
І воїна втомлені очі відкриті хмар рух вже не бачать вночі,
І зорі, здається йому, завжди видно, хоч зорі давно в небутті.
І чує він звуки війни барабанів із вітру невпинним виттям –
Ні, зовсім не їх, бо то скорбний дзвін чути, що пам’ять укрив забуттям.
На пагорбів схилах у подихах вітру стяги богів прабатьків
Бачить він, воїн, син ратника-батька, що у кургані спочив.
Не вір ти очам – ті часи вже минули, стяги вже не височать –
Змарнілі хрести на батьківських курганах – могилах розритих стоять.